«Я маю славу неврівноваженого психа»6 Дмитро Шуров розповів про стосунки між суддями Х-фактору
Суддя 8 сезону "Х-фактору" Дмитро Шуров розповів в ексклюзивному інтерв'ю Люкс ФМ, чи планує співпрацювати з учасниками проекту в майбутньому, як ладнає із колегами по судійству та що думає про українські фестивалі, передає Корупція.Стар.
Дмитро Шуров — один із найпопулярніших артистів України. Його пісні з перших днів релізу "підривають" радіочарти і стають саундтреками до найпопулярніших серіалів.
У 2017 році Дмитро став одним із суддів вокального проекту "Х-фактор" на телеканалі СТБ. Про перспективу молодих артистів, свою знакову пісню та розвиток українських фестивалей співак розповів в ексклюзивному інтерв'ю Люкс ФМ.
Дмитре, вас вважають найемоційнішим суддею проекту. Погоджуєтесь із цим?
— Мені здається, що всі судді достатньо емоційні. Просто я не соромлюся показувати людям різні емоції, не тільки позитивні. Напевно, саме тому я маю славу неврівноваженого психа (сміється). Я відверто реагую на те, що відбувається. Але розумію і те, що "Х-фактор" — це не мій сольний концерт, де можна побачити по-справжньому емоційного Дмитра Шурова. Проте на проекті бувають речі, які зачіпають за живе і на які я не можу не відреагувати гостро. Мій слухач і любить мене саме за цю чесність і відкритість. Правда, я шкодую про те, що іноді ті люди, на яких я так гостро реагую, відбирають місця у більш талановитих.
На вашу думку, із якою основною проблемою стикаються учасники, які борються за перемогу в шоу "Х-фактор"?
— Поки що, на мою думку, їм найбільше заважає хвилювання. Усі дуже переживають і роблять це по-різному: хтось ходить дуже впевнений і випромінює спокій, а потім виходить на сцену і розвалюється на шматки; хтось ходить, переживає, трясеться, а на сцені перетворюється в боввана, замість того, щоб розвалитися на шматки на емоційній пісні. Зараз хвилювання заважає навіть найсильнішим артистам, тому часто яскраві учасники не можуть проявити себе через хвилювання, а безталанні люди спокійно виконують те, що було заплановано, і проходять далі.
По суті, ви, судді, виховуєте молоде покоління музикантів. У якому напрямку мають вони рухатись? Якою бачите музику, скажімо, через 20 років?
— Мені завжди цікава авторська музика, цікаві молоді музиканти, які пишуть самі. Таких людей я намагаюся підтримувати. І вважаю, що такі артисти свідомо не можуть стояти в конкуренції із тією людиною, яка може тільки добре заспівати чужий матеріал.
Для мене особистість в музиці завжди важливіша, ніж її зовнішність. Важливо витягнути правду, чесну емоцію: добрих намагаюся розізлити, надмірно імпульсивних — підтримати і заспокоїти. Потрібно, щоб людина показала свою "справжність", якою б вона не була.
Найбільше мене засмучує, коли публіка не може відрізнити щось справжнє, але дивне і незвичне, від чогось середньостатистичного, але підробленого. Тому, я намагаюся з цих людей дістати їх справжніх. Не завжди виходить, тому що вони бояться в нашій країні показувати справжніх "себе". Це завжди викликає критику. Ті люди, які "строчать" гнівні коментарі, мають вільний час, а значить, не займаються справою. Але "молодняк" поки не розуміє, що на ці коментарі серйозно реагувати не треба. Вони починають переживати, відповідати … Загалом, це складний процес. Найголовніше — витягнути на світ божий із людини ту родзинку, прищепити цій людині терпіння, щоб вона змогла цю родзинку донести, а не просто показати.
Мені хочеться вірити, що зараз усі повертаються до витоків. Люди "наїлися" продюсованою музикою. Нині є чимало прикладів, коли щось кривувате, незвичне, дивне, без "блискіток" стало підкорювати людей.
Наприклад, рок-гурти, у яких немає барабанщиків або гітаристів, — такі вже з'явилися на нашій українській сцені. Ще п'ять років тому для людей це був шок: що за рок-гурт без гітариста? А тепер уже вони почали помічати піаніно. Що є такий інструмент, і він теж робить музику.
Зараз повернулася епоха особистостей, гурти трішки відійшли в минуле. Усі шукають героя, за якого можна було б зачепитися. Героя, із яким можна себе якось асоціювати. Я думаю, що це завжди буде в тренді і завжди буде в ціні.
Вашу суддівську четвірку вважають найоригінальнішою за всі 8 сезонів "Х-фактору". Як думаєте, чому?
— Це як узяти чотирьох людей із різних планет, посадити їх у кімнату і сказати їм: "Розважайтеся". Наші аудиторії не дуже перетинаються, ми з абсолютно різних музичних світів. Тому нам ділити нічого, у нас немає конкуренції, але у всіх є бажання зробити цікаве шоу, принести якусь користь як проекту, так і українській музиці в цілому. Принаймні, я на це сподіваюся … Тому і трапляються якісь чвари. Часто ми не розуміємо один одного, іноді хтось починає тягнути на себе ковдру. А Андрій Данилко взагалі виконує роль кота Леопольда в деяких ситуаціях. Думаю, з боку це цікаво спостерігати. У нашій взаємодії є гострота і перець.
Чи плануєте із кимось із учасників попрацювати у майбутньому?
— Усе можливо. Знаєте, я навіть співчуваю учасникам, адже знаю, як складно в цьому ставку плавати без соратників і колег. Людина не має права навіть на один день замикатися в собі, якщо хоче чогось досягти. Тому реальні шанси мають лише ті кандидати, яким вдасться відразу після проекту знайти собі підтримку у всіх сферах: музичному пінг-понгу, бізнесовому пінг-понгу. Але якщо вони до мене звернуться за порадою у майбутньому, то з радістю допоможу. Поки що ми взяли з собою у тур гурт "Indytronics" (хоча Данило Богданенко не дійшов навіть до прямих ефірів) до Львова на розігрів, де вони отримали велику і дуже чуйну аудиторію, оскільки Pianofamily дуже тепло сприймає нове, а інакше б стільки років вони з нами не залишалися. Хлопці дуже круто зіграли, їх дуже тепло прийняли. Я побачив в очах Данила готовність робити це кожен день.
Як ви ставитесь до музичних премії? За яким критерієм оцінюєте "хороша пісня – погана пісня"?
— Я добре ставлюся до премій. Мені їх ніколи не дають, але часто просять комусь вручити. Такі речі потрібні, тому що вони привертають увагу до нових імен і вони їм допомагають найбільше. Це хороший піар-привід. Ну, і якщо ти все життя присвятив музиці, і люди це оцінили, — це приємно і справедливо. Просто я вже пройшов ту стадію, коли премія мені може допомогти у "просуванні". А ставитися до неї із марнолюбством і говорити зі сльозами на очах: "Дякую мамі, татові, Богу і моїй пацючці Варварі"… Ну, я можу і вдома це зробити.
Як говорив Андрій Володимирович (Хливнюк): "Премія добра тим, що нею можна забити цвях або підперти двері". Але у нього ці статуетки, на відміну від мене, є (сміється).
Гарна-погана пісня … Знаєте, музика все-таки емоційна річ. Я хоч і буваю сам продюсером, але не належу до людей, які зчитують якісь там "фішечки", люблять пісню через якийсь звучок або через те, що бочка "жирно" звучить. Мені завжди цікаве поєднання особистості і його музики. Якщо в пісні це є, то з одного боку — цікава музика, не схожа на іншу або просто дуже якісно зроблена, а з іншого боку — особистість, яка хоче щось сказати і цим відрізняється від усіх людей. Ось тоді ця музика мене бере. Тому багато в чому я люблю музику саме через особистість.
