Сенсація: Лідія Таран розкрила таємниці про роботу на телеканалі «1+1» (ФОТО)

На телебачення я потрапила зовсім випадково, знов-таки з радіо, тільки тому що радіостанція, на якій я підробляла, була розташована на поверх вище, ніж будувався тодішній офіс «Нового каналу» (тоді ще просто каналу без назви) на Татарці. Оскільки я знала, що там будується телеканал, я туди пішла й запропонувала свої послуги – теж, чесно кажучи… Якби я була тоді старша або дуже обтяжена великими знаннями, я б так не зробила. А оскільки я була молода і не надто закомплексована, то мені просто пощастило: тодішні режисери «Нового каналу» активно набирали ведучих і сказали мені прийти на проби. І так я несподівано для себе потрапила в кадр. Було це, здається, 18 років тому, тож тепер я на все це дивлюся, як на якусь байку зі свого життя, передає Корупція.Стар

Мені тоді не здавалось, що я всі ці 18 років буду працювати в кадрі й робити те, що роблю. Якби мені тоді хтось сказав, що це й буде роботою мого життя, я б, напевно, не повірила. Тому що в молодості здається, що майбутнє настільки багате, настільки неосяжно велике й непередбачуване, що ти ніде не затримаєшся. Але оскільки я затрималась на 18 років, то розумію, що це не випадково.

Розкажіть які найяскравіші моменти професійної діяльності вам запам’ятались найбільше, зокрема, кумедні і цікаві? І чому саме вони?

Я не знаю, чи можна назвати «діяльністю» ведення новин і передач… Ну, цікаві моменти у нас трапляються майже щодня: від мухи, яка сідає на ніс, суфлера, який зникає, чи вікна, яке відчиняється і падає на голову, як це було на «5 каналі»! Маса курйозних технічних моментів… Уже в нашій новій студії на «1+1» я кілька разів так перечіплялася, що згадувала все своє життя і думала, що буде, якщо я зараз в ефірі зламаю ногу чи бовкну щось не те спересердя. У нас досить слизька підлога, і коли на підборах швидко йдеш по сходах, всяке може статися. Це з очевидного.

Запам’ятались, звичайно, і важливі розмови – інформаційний ведучий завжди запам’ятовує, коли в ефірі лунає якась новина чи коли він першим ретранслює якусь суспільно важливу інформацію. Весь час Революції гідності, звичайно, запам’ятався, тому що то була надзвичайна хірургічна робота «ТСН» – і надзвичайно важливо було в тому всьому залишатися журналістом, а не причитати й плакати. Тому кожен день ефіру тоді з нашими гостями, з нашими журналістами на прямих включеннях – вони були справді подіями…

Я вважаю, що це другий сплеск інформаційного мовлення, довіри до нього, важливості його, який був у моїй кар’єрі. Перший був після революції 2004 року, коли так само здавалось, що от зараз у тих дискусіях, які були на «5 каналі», з тими політиками, от-от народиться нове суспільство і от-от країна змінить вектор розвитку. Коли на Вас серйозно дивиться така кількість людей, то на передній план виходять, звичайно, не смішні моменти, а матеріали, які реально змінюють українців.

Чи виникало у Вас коли-небудь бажання зайнятися чимось, зовсім не зв’язаним із радіо чи телебаченням? Що б Ви тоді хотіли робити?

Я, на жаль, не сильна в садівництві: наприклад, у саду можу тільки стригти або садити газон. Я не дуже гарний флорист, я навряд чи буду гарним баристою і варитиму каву… Якось так виходить, що з того, що я роблю, робила і пробувала робити в житті, все одно все якось повертається до роботи в кадрі, і я вже, чесно кажучи, і не пручаюсь. Хоча, звичайно, думаю, як розставити акценти в своєму житті, щоби з’явилося ще щось інше.

Але я в цьому розумінні фаталістка, я впевнена, що як це інше з’явиться в моєму житті – знов-таки випадково! – і затримається, то це і буде моя справа. А якщо просто піти на юридичний факультет і сказати: «Ні, я хочу бути юристом, вивчати юриспруденцію»… Я не думаю, що це, по-перше, кайфово, а по-друге, плідно, – це мені насправді не потрібно.

Плюс, я вже 18 років тільки тут, не рахуючи кількох на радіо. В іншій сфері треба витратити роки, щоб досягти бодай чогось із того, чого я вже досягла тут. Якщо емігрувати і міняти спеціальність, то це треба було робити раніше. Але мені не хотілося цього робити і раніше.

Заглибмося трохи в тему телебачення. Розважальне, спортивне телебачення та ділове – досить оригінальне поєднання як на одну особу. Розважальні/спортивні програми чи новини, що Вам більше до душі? Чи змінювалися Ваші вподобання впродовж кар’єри? І що стимулювало такі зміни?

Найбільше мені подобається те, що я роблю зараз. А в різні роки подобалось різне. Я була страшенно захоплена спортивною журналістикою – добрих п’ять років, здається, може, трохи менше. Я втомилась від новин після «5 каналу» і на «1+1» пробувала розважальний жанр. Я пробувала різне, але якось так склалось, що мене більше бачать зараз у новинах, як і я сама себе бачу.

Нині питання про спорт узагалі неактуальне, тому що в нас є канал «2+2», куди винесено всю спортивну тематику, в нас є прекрасне мегапрофесійне шоу про футбол, де працюють спортивні журналісти, на мою думку, найкращі в цій країні, зокрема, Олександра Лобода та Ігор Циганик. А щоб уявити себе у спортивній журналістиці знову, треба весь час бути в цьому світі, розмовляти зі спортсменами, мати контакти, тощо… Це інший світ. Я вже занадто глибоко зайшла в політику, щоб повертатися у спортивну журналістику.

Що, на вашу думку, є найскладнішим у телевізійній діяльності, на Вашому прикладі чи на прикладі Ваших колег?

Немає нічого складного в тому, щоб робити справу, в якій ти стараєшся розібратися. Чесно, навіть не знаю, що є складним. Не можу сказати. Ніщо мені не здається складним, чи непростим, чи таким, що заважає жити.

Ви двічі отримували престижну премію «Телетріумф» – як ведуча спортивної програми та як ведуча інформаційного ТБ-продукту. Наскільки важливим є для Вас таке визнання експертів?

Безумовно, воно важливе, тому що це мої колеги, зібрані з усіх каналів. Новинний телевізійний ринок у нашій країні нині дуже маленький, і, звичайно, це визнання важливе. Я на цьому не акцентую уваги – більше того, якби мені не нагадували про Телетріумфи, я про них би й не згадала. Та будь-яка нагорода – це, напевно, добре.

Який вплив має Ваша публічна діяльність на життя поза екраном?

Багато людей просять розказати їм новини. Певна частина намагається поскаржитися і поділитися своїми проблемами, щоб їх показали по телебаченню. Касири, охоронці, водії просто пересвідчуються, що я – це я, як правило кажуть: «О, в житті Ви набагато молодша!» – ну, хоч такий позитив. Я вже настільки давно в цьому живу, що звикла і вже навіть не помічаю, що інші люди звертають увагу на мене.

Як ви любите проводити часи дозвілля? Чи проводите їх разом із колегами по ТБ?

Вчора я ходила на виставку, позавчора я ходила на дитячий день народження – водила свою доньку. Скоро починається дачний сезон, і я думаю, що всі часи дозвілля я буду проводити у себе на дачі, намагаючись освоїти газон та інші зелені насадження.

Як ви вважаєте, кому легше підкорювати ТБ-Олімп, чоловікам чи жінкам?

Жінки в нас і соціально, і професійно активніші за чоловіків. Авжеж, що легше чоловікам: стільки разів хотіли в нас на вакантну посаду ведучого взяти чоловіка, скільки відкастингували чоловіків, а працює в ТСН тільки Єгор! Я думаю, що чоловікам легше, але їх менше намагається пробитися в цю сферу і працювати в цьому амплуа.

Чи існує серед ведучих конкуренція?

За прайм-тайм, наприклад.

Ми вже багато років працюємо, всі щасливі, всі дружні, у всіх є якісь свої часові ніші, в яких вони працюють, в яких їх звик бачити глядач: Аллу – в неділю, нас – тижнями… Тож я навіть не знаю, чи може йтися про якусь конкуренцію. Принаймні у нас я такого не чула.

Бренд «ТСН» дуже сильно зав’язаний на персоналіях, на ведучих. У нас кожен ведучий має свій час, і глядач до цього звикає. Для нього стрес, наприклад, уночі побачити мене замість Бориско! Зразу питання: де Бориско?

Хто є вашою підтримкою?

Звичайно, моя родина, рідні і близькі люди: мама, донька… Моя донька – це вже така велика підтримка!

І насамкінець поділіться з нами своїми планами, цілями, бажаннями. У якій ще іпостасі Ви хочете спробувати себе, який горизонт підкорити у роботі й не тільки?

Збираюся далі вчитися веслувати і провести літо на Десні. Ще треба навчитися нарешті ходити під вітрилом, освоїти вітрильний спорт у нашому київському яхт-клубі. Але це, звичайно, якщо буде можливість, час і натхнення. Думаю, що я вже в тому віці й тому стані, коли не можу вдаватися до радикальних змін, але можу корегувати щось в роботі і в особистому житті.