5 найеротичніших сцен українського кіно (ВІДЕО)
15 жовтня в українському прокаті стартує "Любов" Гаспара Ное – заборонений у Російській Федерації фільм. Кажуть, після перегляду міністру культури РФ Володимирові Мединському стало зле.
Нічого не відомо про реакцію українського культурного "аналогу" — колишнього очільника Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі Василя Костицького. Його відомство, за визначенням дотепників соцмереж, займалося тим, що у робочий час в повному складі переглядало "порнуху" і отримувало за це платню з бюджету держави Україна. Але пан Костицький напевне б кістьми лягав, аби стрічку було заборонено і в нас. Іншого чекати від борця з рекламою жіночої білизни навряд чи треба.
Натомість чинний голова Держкіно Пилип Іллєнко пояснив: свідомо пішов на скандал, даючи скандальній стрічці прокатне посвідчення. Чи можливий той скандал, на який розраховує пан Іллєнко? Фільм має вікові обмеження, демонструється у пізній час, і навряд чи буде мати таку кількість паломників, яку 1989-го мала японська стрічка "Легенда про Нараяму" Сьохея Імамури (квитки на ранкові сеанси брали з обіду в переддень, а зранку черги до кінотеатрів витягувалися довжиною в 50 метрів). Або – "Казанова" Федеріко Фелліні: черги менші, проте зали – забиті.
Все це було наприкінці 1980-х – початку 1990-х. Тоді ж у відеосалонах за 1 радянський рубль можна було переглянути "Еммануель" та "Грецьку смоківницю". Сеанси повторювали на прохання глядачів, місць у душних "ленінських кімнатах" ніколи не було, дехто ходив по кілька разів, із різними супутницями. "Легенда про Нараяму" — мистецьке кіно, "Грецька смоківниця" — ні. Та реакція публіки була однакова: в кожному разі глядач очікував більше, ніж отримував.
Схожа ж доля спіткала "Любов": більшості з тих, хто бачив еротичну стрічку в 3D, вона не сподобалася. Нічого, крім сексуального калейдоскопу, просунуті українці на великому екрані поки не побачили. Вже навіть з`явився іронічний тест, котрий з нагоди прем’єри "Любові" пропонує визначитися, чи вміє досвідчений глядач відрізняти еротику від порнографії.
З цієї ж нагоди пропонуэмо невеличку добірку стрічок, знятих в Україні від 1991 року. Цим підтверджується: ми теж не пасемо задніх. І навіть пропонуємо включити кадри з названих чи не названих українських фільмів у подібні тести – на предмет виявлення "порнухи", для порівняння, для розваги чи для голої констатації факту: нашому кіно "це" теж не чуже.
"Для сімейного вогнища" (1992 р., режисер Борис Савченко)
Одна з найбільш вдалих екранізацій прозової спадщини українського класика Івана Франка. Однойменна повість розповідає про те, як дружина українця, капітана австрійської армії, облаштувала у Львові бордель. І поки чоловік служив у Боснії, жінка розвивала власний секс-бізнес. Чим заплямувала честь офіцера. Враховуючи бекграунд, без еротичних сцен не обійшлося. Особливо варто згадати не еротичний сон капітана, якого грає Анатолій Хостікоєв, а поліцейський рейд у бордель. Там по кімнатах відбувається все так, ніби всередині нема поліції. Повії не схарапуджені, займаються своїми справами.
"Вперед, за скарбами гетьмана!" (1993 р., режисер Вадим Кастеллі)
Кіно ще не вмерло. А тема скарбів Павла Полуботка, котрих вистачить на всі тоді ще 52 мільйони українців була актуальнішою за кримський сепаратизм. Нащадок легендарного гетьмана, він же — його єдиний спадкоємець, за сюжетом вирушає по гроші. За ним стежать агенти кількох спецслужб. Вони ж підставляють сільському парубку, стриженому під глечик, сексуальну даму. Вона спокушає Полуботка в готельному номері, і хлоп стоїть за честь молодої держави гідно. У фільмі сцен з сексом кілька, всі вони – в готельних номерах.
"Кілька любовних історій" (1994 р., режисер Андрій Бенкендорф)
Знаменитий костюмний фільм, поставлений, всупереч переконанням тих, хто про нього писав, не лише за фривольними новелами з "Декамерону" Джованні Бокаччо. Автори використали твори різних італійських авторів епохи Відродження. Але суть одна: еротичні пригоди італійських чоловіків та жінок, яких грають українські актори. Знаменитою ця стрічка стала не стільки через оголену натуру як таку – станом на згаданий час "цим" уже не можна було особливо здивувати. Взагалі про стрічку могли забути, аби актриса Руслана Писанка за два роки не почала вести по телевізору прогноз погоди. Тут народу й нагадали епізод із згаданого фільму, де актор Валерій Чигляєв цілує голі сідниці Писанки. Кадр відтоді, здається, досі тиражують, а Чигляєв згадав у одному з інтерв’ю: "Тепер розумію, що цілував усю Україну".
"Сафо" (2008 р., режисер Роберт Кромбі)
Якщо у створенні "Вперед, за скарбами…" брав участь приватний український капітал, то тут – один із перших прикладів копродукції. Як і в "Кількох любовних історіях" тут – сюжет із європейського життя. Молода американська пара приїздить на острів Лесбос, аби провести медовий місяць, знайомляться з молодою особою, і виникає любовний трикутник. Потерпіла сторона – чоловік, а на острові з такою промовистою назвою інакше не буває. "Сафо" так само не продали в цнотливу Росію, сподіваючись на європейський прокат. В Україні фільм мав безпрецедентну рекламну кампанію, став лідером прокату. Але все одно сексуальні сцени не зробили попит на стрічку надто підвищеним – такого добра на великих екранах уже вистачало.
"Плем`я" (2014 р., режисер Мирослав Слабошпицький)
Поки що найзнаменитіший український фільм, вестерн з життя однієї закритої спільноти, знятий мовою глухонімих. Більше чотирьох десятків нагород у світі, обмежений, але – прокат у США – і лише один публічний протест в Україні. Не дочекавшись шокуючої сцени підпільного аборту, моралісти з тоді ще чинного відомства пана Костицького з криками вийшли на знак протесту, щойно побачили першу з кількох еротичних сцен. Протистояння кримінального лідера і новачка трапилося в фільмі, як водиться, через жінку. І коли на великому екрані крупно бачимо чергове позбавлене відповідної солодкої музики та рожевого антуражу завзяте злягання коханців, згадується єдиний вартісний діалог із "Дикої орхідеї" Залмана Кінга, теж класики жанру: "Що ви бачите? – Я бачу, як двоє людей займаються сексом. – Ні. Це любов".
